Марія Тереса Леон. Самотність

Самотність
 
Вікна затулені шторами,
я сиджу за столом
і під тріскіт вогню
поринаю в задуму.
 
Пропливають в уяві
хмари солодких ілюзій.
А під ними на старих мурах
цвіркунами співають спогади.
 
Або ж вони опливають,
втішаючи печальну душу,

наче краплини воску
біля ніг Розіп’ятого.
 
Кути моєї кімнати
павучок замережав,
а між рядами книжок
пробираються миші.
 
В цім солодкім і теплім спокої
я споглядаю шафу
і слухаю, як миші точать
обкладинки моїх книжок.
 
Скільки разів я хотів
повісити ліру на цвях,
аби самотність скінчилася,
а заразом і поезія!
 
Але потім цвіркун і миші,
їхні дріботливі кроки
знов занурюють у меланхолію,
а вона обертається віршами.
 
Иноді... геть не часто,
хоча лампа усе ще горить,
в замку повертається ключ
і скидається серце.
 
Це вона. Самотній будинок
раптом здається наповненим.
В темрявім краєвиді
життя з’являється світло.
 
І я нетямлюсь, бо час
тече собі і тече,
хоч наші руки зійшлись
і, з’єднавшись, говорять уста.
 
Із завтрашнім днем
більшає лік твоїх днів,
із вчорашнім життя коротшає,
але ти — у вічнім сьогодні.
 
Осяйні краєвиди,
що проходять перед очима, —
мовчазні і незмінні
у нескінченній роздумі.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Марія Тереса Леон. Сонети

Сонети
 
I
 
Надворі панує осінь, листя вже облетіло,
і вітер жбурляє в шибки величезні краплини;
читаєш пожовклі листи про події давноминулі,
і всеньке твоє життя за годину одну пропливає.
 
Коли у солодких дрібницях розчиняється час,
хочеться, щоб у двері твої ніхто не постукав,
бо коли за вікном сипле дощем і градом,
бажаєш лише дрімати і мріяти коло вогню.
 
Так і я, вмостившись у кріслі, споглядаю задумано
просто перед собою давню знайому казку,
і накочують, кубляться хвилі туману-дурману.
 
Але раптом: «шур-шур» — шурхіт шовкової сукні
і ледве торкають підлогу чиїсь невагомі кроки.
І руки — прекрасні і свіжі — на очі мені лягають.
 
II
 
Проминули роки і ще проминуть роки
від тої священної миті, коли ми з тобою зустрілись.
Я думаю знову і знову про наше з тобою кохання,
про це диво з очима великими і прохолодою рук.
 
О, повернися ізнов! Вдихни у мене слова,
нехай ще хоча би раз зійде на мене твій погляд,
і відбитком його повернеться моє життя
і ти добудеш із ліри моєї нові пісні.
 
Не здогадуєшся, що сама лише присутність твоя
моєму бентежному серцю дарує глибокий спокій,
мов тихомирне явлення зорі у вечірньому небі.
 
І коли дивлюся, як ти смієшся, неначе дитина,

у мені затихає увесь мій життєвий біль,
зіниці мої загоряються, і радіє душа.
 
III
 
Коли замовкне і голос навіть моєї думки,
до мене повернеться пісня найсолодшого почуття,
і тоді я зателефоную тобі, ти чуєш цей дзвоник?
Чи зумієш позбутись туманів, у яких ти живеш?
 
Чи обернуть на спокій це напруження ночі
твої великі й ясні очі — носії миру?
Прийди, повернися до мене із мороку часів,
я так хочу побачити, мріє, твоє повернення.
 
Опустися повільно... ближче, так, іще ближче,
нахилися ізнову до мого обличчя, усміхнена,
покажи все своє кохання у єдиному подиху,
 
торкнися моїх повік своїми ніжними віями,
дай мені знову відчути трепет твоїх обіймів,
моя назавжди утрачена і назавжди кохана.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)